- Світлано, якого віку дітей ви зараз тренуєте? - 2005 -2006 року народження. Але вони не тільки вміють плавати, а вже і змагаються. Ми щойно почали, можна сказати, в зародковому стані. Зате в нас бойовий дух. Коли наші діти приїхали в Ужгород, вони були найменшими. В одного тато громадянин Нігерії, в іншого Йорданії, ще в іншого Польщі, так що в нас багатонаціональна команда Харківської області.

- А як ви організували цю команду? - Дитячим тренером я працюю вже 20 років. Раніше я сама грала, далі працювала в загальноосвітній школі, потім тренером перейшла в наше харківське училище фізкультури, так і працюю.

- А як хлопчики реагують на те, що їх треную жінка? - Вже звикли. Спочатку, це викликало в людей певний шок, а тепер звикли і перестали дивуватись.

- Вам насправді подобається те, чим займаєтесь? - У нас спортивна сім'я. Мій дідусь - заслужений майстер спорту по легкій атлетиці, перший чемпіон СРСР з метання молота. Моя мама - перша жінка-метальниця у Радянському Союзі, чемпіонка СРСР. А дідусь, вже покійний, родом зТернопільської області. Він був з родини репресованих поляків. Тому в Галичину я приїжджаю як на малу батьківщину.

- Водне поло зараз переживає нелегкі часи в Україні. Ви це відчуваєте? - Найбільша проблема — не вистачає води, та зрештою і в інших видах спорту ситуація складна. Шкода було втрачати маріупольську базу, куди можна було приїжджати з дітьми і тренуватись. Шкода, що відійшов Севастополь, де відбувались змагання, багато часу там проводили влітку. А в інших регіонах поки що розвитку взагалі нема. Через неспокійну ситуації в країні, батьки не дуже хочуть відпускати дітей в інші регіони.

- Харків відомий своїми спортивними традиціями. - Водне поло в Харкові існує. У нас багато команд, одна зі спортивних шкіл Яни Клочкової, є команда з громадського об'єднання Академії Баркалова. Там ми займаємось з дітьми на добровільних засадах, я її представляю. Також є ще два училища фізкультури в яких є команди з водного поло. Колись у Харкові, було піднесення водного поло, як у Львові тепер.

- Ви не лише тренер, але і суддя. - Так, в Україні я перша жінка, яка встала на бортик.

- Перша жінка-суддя? - Так.

- З якого року ви судите? - З 2007.

- Ви суддя міжнародної категорії? Ви самі запропонували свою кандидатуру? - Голова суддівської колегії України В'ячеслав Белєвцов допомагав мені. Я вчилась, здала екзамен і стала суддею міжнародної категорії.

- Як вам у цій ролі? Як справляєтеся з чоловіками-гравцями? - Часами було важко, звичайно, коли гравці старші за мене на 12 років, а зараз легше, тому що гравці вже молодше

- Судді та спортсмени на пенсію йдуть раніше? - На пенсію ми йдемо як усі. Ніякої пенсії від міжнародної федерації не буде. Це все як хобі. Це не просто робота. Отримую від цього задоволення - зняти стрес, отримати адреналін, змінити обстановку.

- Тобто вам подобається судити, у вас з'являється азарт? - Хтось гуляє, ходить в ліс чи в гори, а мені подобається судити. Я цим живу.

- Багато дитячих тренерів роблять для своїх підопічних більше, ніж входить в їх обов'язки.- так і є... У мене теж дитина, хочеться, аби і для нього, хтось зробив щось хороше. Ставлюся до дітей, як до своїх, хоча доводиться інколи і покричати.

- Ви суворий тренер? - Це у дітей треба запитати.

- Так, було б цікава і від них коментар почути. - Я суворий, проте справедливий тренер.

Розмовляла Олена Толстая